Маршрут для любителів різноманітного дорожнього покриття. Тут була і ідеальна траса, і гравійка, і пісок і навіть дорога по торфу. Що можна побачити в цій сотці читайте далі.
Смілянсько – ірдинська сотка на мапі має такий вигляд.
Від Літака і до виїзду Смілянська вулиця просто ідеальна, ще зовсім недавно вона вся була в коліях і ямах. Далі буде ще трохи ям, до початку 8 кілометрової відремонтованої ділянки і до повороту на Дубіївку.
Якщо поїхати не по трасі, а звернути в село Білозір’я то можна побачити Святопреображенську церкву, що побудована в 1867 році і дуже схожа на всі інші дерев’яні церкви Черкащини.
Смілянський район
На жаль у Смілі дороги не ремонтують і місто це суцільні ями і колії. Проїжджаємо місто і перша зупинка в селі Костянтинівка Смілянського району.
Село Костянтинівка, згідно з архівними матеріалами, засноване в 1622 році. Майже через 100 років потому з’явилося с. Будки, а на початку XX ст. — с. Плоске. Село Костянтинівка утворилося як слобідка Костянтинів поблизу міста Сміли. У травні 1768 року на території села стояв загін козаків Бурки. Три дні гостював у селі сам Максим Залізняк.
В селі встановлений пам’ятний знак Коліївщині.
Кров’ю підпливає.
Горить Корсунь, горить Канів,
Чигирин, Черкаси;
Чорним шляхом запалало,
І кров полилася
Т. Г. Шевченко
Наступне село по маршруту – Балаклея. Стандартно пам’ятник Шевченку.
Вирішуємо куди їхати далі.
В цьому ж селі пам’ятний знак Героям, які загинули за Україну.
Більше село нічим не примітне.
Місце злиття річок Медянки і Балаклійки.
Якщо проїхатись 6 кілометрів в сторону Городище до села Теклине то можна побачити старовинний вітряк
А далі по дорозі село Мале Старосілля, де починається дорога до Виноградського Успенського монастиря
Якість асфальту була різною
Горбисті пейзажі навколо
Непоганий асфальт місцями
І його відсутність
Доїхали до вказівника і повернули до монастиря. Забігаючи на перед скажу що партизанську базу ми так і не знайшли.
Тут купаються кабанчики, зустрітися з ними не дуже хотілося
І от нарешті доїхали до Малостаросільського психологічного інтернату, на його території знаходиться печерний монастир.
Ірдинський Виноградський Успенський монастир
У 1909 році тут був побудований невеликий цегельний завод, хоча археологи стверджують, що цеглу ченці тут виготовляли ще в ХVІІІ столітті. Сама природа утворила тут унікальне місце. Серед предковічного листяного лісу розкинулася широка улоговина, посеред якої розташований пагорб. Начебто велетенська чаша, всередині якої на підвищенні стояли три церкви — Успенська,Троїцька й Миколаївська. Вони достояли до 20-х років минулого століття і були зруйновані під час антирелігійного шабашу. Найтрагічніший період існування монастиря припадає на 20-ті роки ХХ століття,коли монастир декілька разів піддавався грабунку і руйнації. Офіційно монастир був закритий 7 серпня 1923 року, але є свідчення,що ще в 1924 році там жили 10 ченців. А в 1927 році монастир заснували лепрозорій. Під час Другої світової війни всі його будівлі були зруйновані.
Ірдинський Виноградський монастир відомий ще й тим, що в ньому після зречення на козацькій раді в Корсуні права гетьманства, 15 років перебував Юрій Хмельницький. Археологи, які свого часу досліджували печери, прийшли до висновку,що підземна частина монастиря була трьохярусною. Можливо, ми б сьогодні мали змогу в цьому впевнитись, якби не трагедія, про яку я почув під час своєї неочікуваної екскурсії. Ще в 60-х роках минулого сторіччя під час екскурсії на сусідній з Ірдинськими лісами Юровій Горі загубилися двоє дітей. Вони провалились в підземні ходи і, блукаючи чотири дні під землею, вийшли аж біля монастиря, де їх і знайшли працівники психоневрологічного диспансеру. Звісно, дітям надали допомогу, але пізніше вони померли через переохолодження під землею. Після цього сапери, які приїхали за викликом головного лікаря, висадили підземні ходи в повітря.
Ця історія зайвий раз раз свідчить про велику протяжність підземних ходів монастиря,адже відстань від Юрової Гори до монастиря – немаленька.
Текст взятий звідси
Покинувши монастир, піднялись назад до вказівника і поїхали по ньому до партизанської бази. Базу ми не знайшли, зате побачили таку ось штуку, якою роблять в лісі дороги.
Зробивши поворот не туди вискочили на ірдинське болото.
Дорога накатана по торфу добряче заросла лободою і амброзією. На жаль торф в Ірдині припинили добувати, дорога заросла, дроти до розробки покрали місцями. Не працює й ірдинська вузькоколійка.
Далі було селище Ірдинь, Дубіївка – де на жаль вікова сосна всохла а каштан блискавка розполовинила. Смілянська траса і ми вдома.
Всі велоподорожі можна глянути тут
